
Шардинг — це технологія горизонтального масштабування, яка широко впроваджується у базах даних і розподілених системах і вже стала основним інструментом масштабування блокчейн-мереж для подолання обмежень масштабованості. Цей підхід розбиває обробку даних у блокчейні на менші, паралельно опрацьовувані частини — шарди, кожна з яких відповідає за свій підрозділ транзакцій або частину стану мережі. Такий розподіл навантаження між окремими групами вузлів дає змогу суттєво підвищити пропускну здатність транзакцій, не поступаючись децентралізацією та рівнем безпеки. Ключові блокчейн-проєкти, як-от Ethereum 2.0 і Near Protocol, інтегрували шардинг як фундаментальну стратегію масштабування для задоволення зростаючих потреб своїх мереж.
Поняття шардингу виникло у сфері класичних систем управління базами даних, де великі масиви даних поділяються на дрібніші, зручніші для обробки частини задля підвищення ефективності роботи. У галузі блокчейну цю ідею офіційно озвучили близько 2014 року як перспективне вирішення так званої блокчейн-трилееми — суперечності між масштабованістю, децентралізацією та безпекою. Перші блокчейн-системи на кшталт Bitcoin та Ethereum 1.0 працювали за принципом єдиного ланцюга, через що кожен вузол мусив обробляти і верифікувати всі транзакції — це суттєво обмежувало пропускну здатність мережі. З посиленням проблеми перевантаження мережі шардинг поступово еволюціонував із теоретичної концепції до практичного інструменту, ставши стандартом масштабування для блокчейнів другого та третього покоління.
Типова реалізація шардингу охоплює чотири головні елементи: розподіл вузлів по шардах, міжшардову взаємодію, механізми консенсусу та гарантії доступності даних. Розподіл вузлів передбачає призначення учасників до певних шардів відповідно до встановлених правил, як-от використання хешів ідентифікаторів вузлів. Кожен шард відповідає за обробку визначеної частки транзакцій і збереження власного стану даних. Протоколи міжшардової взаємодії забезпечують безпечний обмін інформацією між шардами, підтримуючи узгодженість загального стану мережі. Для досягнення консенсусу кожен шард використовує власний незалежний алгоритм (наприклад, PoS або модифікований BFT), а для координації їхньої роботи може застосовуватись основний (маяковий) ланцюг — beacon chain. Шар доступності даних відповідає за цілісність і верифікованість інформації у всіх шардах, навіть якщо частина вузлів тимчасово недоступна, що досягається шляхом дублювання даних і вибіркової перевірки.
Хоча шардинг суттєво підвищує масштабованість блокчейну, ця модель має низку ризиків і складнощів. Головна загроза — атаки на окремі шарди (single-shard attacks), коли зловмисники намагаються контролювати більшість вузлів одного шарду, отримуючи можливість маніпулювати валідацією транзакцій або зміною стану в межах цього шарду. Для протидії таким атакам сучасні системи впроваджують випадковий розподіл і регулярне перемішування вузлів по шардах. Додаткові труднощі викликають міжшардові транзакції, що вимагають особливих протоколів координації й блокування, які збільшують затримки обробки. Також архітектура з поділом на шарди підвищує загальну складність системи, створюючи додаткові точки потенційної вразливості й труднощі синхронізації. Дотримання вимог регуляторів ускладнюється через розподіл повної історії транзакцій між багатьма шардами, що ускладнює аудит і відстеження операцій. Зрештою, проектуючи архітектуру, необхідно знаходити баланс: нарощувати кількість шардів для збільшення пропускної здатності, але водночас зберігати високий рівень безпеки кожного шарду, що потребує достатньої кількості валідаційних вузлів.


